Потічки «біс»: водні шляхи минулого та попереджувальні сигнали для майбутнього.

Серед величних ландшафтів Вале, де природа здається одночасно владною і поетичною, женевський режисер Ів Мага¹ (Yves Magat) черпає натхнення. Зокрема, зі знаменитих традиційних зрошувальних каналів – біссів, як їх називають у місцевій говірці². Ці канали були побудовані ще в середньовіччі і досі вражають своїми інжерерними рішеннями. Вони тісно пов’язані з льодовиками, оскільки значною мірою живляться талою льодовиковою водою.

Подорожуючи кантоном Вале на півдні Швейцарії, ви неминуче поринаєте у світ інженерних шедеврів, що виникли ще в Середньовіччі і, попри віки, зберегли свою функціональність. Вони мовчазні свідки тих часів, коли люди і льодовики уклали невидимий договір — захистити себе від посухи, використовуючи воду з крижаних гігантів. Однак ці льодовики нині живляться та зменшуються, їхні величні пласти тануть під впливом глобального потепління, мовчазно віддаючи свою цінність – воду.

Це очевидний знак: льодовики, перші жертви глобальної зміни клімату, повільно зникають. Їхнє природне золото — вода — випаровується у повітря, залишаючи після себе делікатний спадок. Потічки, що перетинають ліси та гори, ілюструють цю хитку гармонію між природою і людством, між минулим і сьогоденням. Їхня романтична чарівність, вражаючі пейзажі та глибоке культурне значення роблять ці потічки не лише частиною природи, а й свідками нашої сучасної актуальності — їхня краса і тривога переплітаються у безперервному танці часу.

Ці канали-потічки, справжні витвори архітектурного мистецтва та свідки давньої альпійської культури, надихнули Іва Мага і стали героями його дослідження для документального фільму. Як він сам каже:

Я зрозумів, що ця тема є водночас дуже візуальною та надзвичайно актуальною. Потічки втілюють конкретні наслідки зміни клімату, і водночас несуть глибокий культурний вимір. Вони є не лише швейцарською спадщиною, а й відображенням альпійської культури загалом, де люди завжди прагнули використати воду, іноді в несподіваних місцях.

«Якщо льодовики не повернуться?» – це фільм, який розказує історію води в регіоні Валє, а також про проблеми, пов’язані зі зміною клімату. Парадоксально, але хоча води в Альпах багато, деякі регіони залишаються вкрай сухими, і в цьому є вся складність регіону, який часто вважають водонапірною вежею:

Попри те, що Альпи багаті на сніг і воду, деякі регіони тут є дуже посушливими через геологічні та кліматичні фактори. Ця складність і визначає їхнє унікальне багатство та вразливість.

Ідея фільму з‘явилась з глибокого усвідомлення: розповісти історію цього симбіозу між водою, горами та людською спадщиною, водночас підкреслюючи нагальну потребу зберегти ці природні та культурні свідки нашого минулого.

Спека ставить під загрозу швейцарських фермерів: армія доставляє воду для худоби на гелікоптерах.

У швейцарських ЗМІ з’явилася інформація, що через спеку, зникає вода на полонинах, і корови, які потребують до 100 літрів води на день, не маючи достатньо води, страждають від обезводнення. Щоб впоратися з цією ситуацією, швейцарська армія доставляла воду гелікоптерами до полонин³, що було дуже складно через висоту та віддаленість. Як каже Ів:

Це дійсно вражає, що в умовах посухи⁴ армія змушена втручатися, щоб транспортувати воду на альпійські пасовища для водопою корів⁵. Все це для вирішення проблеми, яка викликає інші питання щодо вартості такої акції, екологічного впливу та додаткового стресу, який це створює для тварин. 

Абсурдно, чи не так? Ів відповідає:

Ми дійшли до парадоксальних ситуацій, коли нам доводиться використовувати гелікоптери для доставки води, що є справді абсурдним. Тому що, по суті, це суперечить тому, чого ми хочемо досягти: обмежити використання палива і викидів. До того ж, ці доставки дуже дорого коштують.

Саме у цьому і полягає суть фільму: він наголошує на необхідності обдумувати заздалегідь, передбачати, вивчати та адаптувати наші дії, щоб такі ситуації не ставали нормою.

Постає питання: чому ми віддаємо перевагу коровам в Швейцарії, які так багато споживають води, і чому б не розводити більше овець? Хіба вони не є більш екологічними? В Україні, у Карпатах, саме вівці панують на полонинах. 

Ів відповідає, що відповідь на це запитання є у фільмі, але також і у минулому, в історії регіону. В Швейцарії наявність корів на височинах — це спадщина давніх сільськогосподарських традицій, яка коріннями сягає в Середньовіччя, того часу, коли розвивалися мережі потічків- біссів для використання води. Після чуми, наприкінці Середньовіччя, регіон Вале був практично без людей: більшість мешканців загинуло, залишивши по собі великі порожні землі. Ті, хто залишилися, прагнули максимально використовувати свою землю.

Як зазначає Ів:

З новими зрошувальними каналами, вони змогли обробляти ці землі, розвивати тваринництво — яке раніше було менш поширеним, бо тоді головними тваринами були кози і вівці.

Історія ілюструє, як низка історичних подій сформувала ландшафт. Чума зменшила населення, залишивши багато простору для економічного розвитку. Будівництво цих традиційних водопроводів дозволило доставляти воду на ці землі, сприяючи економічному розвитку. Адже вирощування великої рогатої худоби було більш прибутковим, хоч і потребувало більше води.

Ів розказує:

Все пов’язане: історія, географія, традиції… на сьогодні — це екологічні виклики, які змушують нас переосмислити наші моделі взаємодії з природою.

«Якщо льодовики більше не повернуться?» – це назва фільму як метафора нашого кліматичного майбутнього, як алегорія нашої відповідальності.

Ів пояснює, звідки взялася ідея назви фільму:

Це моя данина пам’яті відомому у Швейцарії роману «Якщо сонце не повернеться» Чарльза Фердінанда Рамю. Ця книга дуже сильно вплинула на нашу колективну пам’ять. Я хотів використати цю назву, яка стала своєрідним орієнтиром. Насправді всі ми знаємо, що льодовики, на жаль, не повернуться…

У романі, у маленькому селі під назвою Сен-Мартен-д’Ан-О, на північному схилі, де взимку сонце ніколи не світить, старий цілитель Анзивюі попереджає Дениса Реваза, що цього року — 1937-го, року громадянської війни в Іспанії — сонце не повернеться. Це зафіксовано у його книгах. Деякі мешканці, як Арлетаз, втрачають віру та деградують, тоді як інші плекають надію. Ципрієн Метрейєр відмовляється здатися. Він піднімається на Гранд-Десю, твердо налаштований повернути Сонце.

Головна ідея роману — це колективний страх, що сонце більше не зійде. У цих гірських селах зимою сонце залишається низько на обрії, часто приховане від погляду горами на кілька місяців. Мешканці живуть у тумані тривоги, вважаючи, що, можливо, вони скоїли важкі гріхи, і тому сонце, мов кара, зникло, щоб покарати їх за вчинки.

Ів пояснює:

Я хотів використати цю метафору, щоб показати, що й ми, людство, нагрішили багато проти природи та клімату. Може бути, що… і льодовики… вони ризикують зникнути назавжди. Ця історія символізує наші дії, наші помилки і нагальну потребу змінити наше ставлення до планети, поки не стало занадто пізно.

Від крихітних потоків до камер: історія фільму, що бореться за майбутнє клімату. 

Як розповідає Ів, ідея про цей кінопроєкт виникла після знайомства з Музеєм біссів у Вале, символічним місцем, присвяченим традиційній системі зрошення, що є невід’ємною частиною регіону Валє⁶. Ів вже співпрацював із музеєм, зокрема створюючи кілька відео для інтерактивних стендів.

Згодом він зв’язався з Гейтаном Мораром⁷, директором музею — якого дійсно можна побачити всюди у фільмі, саме він є провідною ниткою цієї історії. Ів пояснює:

Ми довго спілкувалися, і згодом тема клімату, льодовиків, стала на порядку денному. Його зацікавленість була очевидною, і ми подумали: чому б не зняти про все це цілий фільм?

Ів зізнається, що він, як людина телебачення та репортажів, зіткнувся з викликами при створенні документального фільму:

До цього моя професія переважно була пов’язана з державним телебаченням. Я працював із стабільним бюджетом і не задавався питаннями щодо фінансування. Тут все змінилося. Потрібно було шукати фінансування, що не є легким у цьому типі проектів, особливо коли прагнеш залишатися вірним своїм вимогам і совісті.

Попри ці перешкоди, Ів зміг відзняти своє кіно. Він відправився до кількох льодовиків, щоб обрати кращий для зйомки. Потім з директором музею, який добре весь цей регіон, та з оператором вони зустрічались із місцевими мешканцями та експертами. Потрібно було знайти «правильних» людей — тих, у кого є що сказати і хто добре виглядає на екрані.

Потім потрібно було організувати зйомки відповідно до сезонів:

Неможливо знімати взимку, коли немає води, що тече, або коли освітлення слабеньке. Більшість сцен, де показана посуха, були відзняті у 2023 році — особливо гарячому літі, коли страшна спека була повсюдною.

Наталія запитує його про сцену дискусії у кафе, де обмін думками часто буває напруженим і навіть дуже жвавим. Ів усміхається й відповідає «О, так, дебати у регіоні — це щось особливе»:

Люди люблять говорити про свої власні переживання, це в їхній культурі. Я очікував більше труднощів. Як журналісту, мені часто доводилося переконувати людей говорити про актуальні питання, боротися за їхню довіру. А тут було зовсім інакше: мешканці справді хотіли ділитися своєю думкою. Їхня прив’язаність до традиційної системи зрошення, їхня глибинна культура Вале проявлялися у кожній розмові. Це було інтуїтивне, щире і справжнє.

Сцена у кафе, де говорять про розподіл води, є дуже символічною, адже це ритуал, який діє з Середньовіччя. Кожна сім’я має свій норматив, який визначений з точністю до години. У минулому використовувалися маленькі дерев’яні таблички, вирізьблені із символами, що позначали назву сім’ї і кількість дозволених годин використання води. Ів додає:

Навіть сьогодні, деякі села досі використовують цю традицію, хоча й дещо модернізовану — гарне поєднання минулого і сучасності. Це дає уявлення про цю живу передачу традицій, про культуру, яка зберігається.

Ів зітхає, все не було ідеальним під час знімального процесу. Потрібно було робити вибір:

Наприклад, є цікава ініціатива — об’єднати ресурси води між різними регіонами Вале. Ми зняли ці сцени, взяли інтерв’ю у спеціалістів, але швидко зрозуміли, що це занадто технічне для широкої аудиторії. Тому ми залишили це осторонь. Наша мета була саме у тому, щоб не зробити науковий фільм, а історію, доступну для всіх.

Також, достатньо довгий процес знімання документального кіно дозволив зрозуміти інший ритм – триваліший. Зйомки тривали протягом двох років, на відміну від його попередніх досвідів, які були швидшими. Режисер пояснює:

Що я точно зрозумів і чого  навчився цього разу – це інше сприйняття часу. Я також навчився управляти недосконалостями процесу. Хотілося прискорити, були моменти, коли мені набридало… Але я навчився працювати на іншій шкалі Часу — Довгого Часу. І терпіння.

Цей фільм також відкрив Іву очі на той факт, що навіть у Швейцарії, економічно розвиненій країні, ніхто не застрахований від глобального потепління. Це змусило його усвідомити, що адаптація іноді є більш важливою за пошук миттєвих рішень.

Моя подорож до України, туди, де війна не визначає все!

Для багатьох європейців подорож в Україну – особливо під час війни – це виклик, як і акт мужності. Що ж вона для Іва? Навіщо йому їхати на екологічний кінофестиваль кудись так далеко? Навіщо знову в гори, зі складним добиранням, саме в Україну, коли там війна? 

Ів розповідає, що найбільше його вражає в Україні — це та енергія, яку він відчуває в її людях попри всі труднощі.

Мене надихає те, що навіть у такій складній ситуації, як зараз в Україні, її люди намагаються зберегти свою нормальність.

Кінорежисера це справді вражає: країна, яка перебуває у стані війни, прагне підтримувати певний рівень звичайного життя. 

Я вражений, що країна як Україна, не тільки воює і захищає своє, а й зберігає інтерес до довкілля, пропонує культурні події на цю тему – наприклад, кінопокази та кінофестивалі…. Це майже як у Женеві. Тільки у нас без пострілів і вибухів…

Ів каже, що:

Це не тільки про виживання. Це про силу духу і віру у майбутнє, навіть коли навколо все здається зруйнованим і небезпечним. Україна, попри все, залишається країною, яка шукає свій шлях до збереження людяності.

У поїздці на ECO FILM FESTIVAL by CHYSTO.DE?! Ів бачить свій внесок в українську боротьбу, у вміння обирати життя та турботу про крихкий світ,  в прагнення продовжувати попри все і не піддаватися страху: 

Це скромний, але важливий внесок з мого боку — бути в Україні, щоби долучитись до цього прагнення до нормальності, яку організатори цього фестивалю щиро прагнуть зберегти. А ще я хочу побачити цю частину Україну – гори Карпати – яку я не знаю. 

Ів прагне відкривати нові куточки країни, окрім Криму та Чорнобиля, з якими він вже знайомий. Його мотивує бажання новизни і віра в те, що навіть у часи болю і труднощів культура має неймовірну силу дарувати надію.

Він зізнається, що ще не знайомий з Карпатами, але він дуже цікавиться і неймовірно захоплений можливістю їх пізнати, бо чув, що це місце неймовірної краси. Ів знає про проблеми води, характерні для багатьох гірських районів, і міркує, що українська аудиторія може черпати натхнення з досвіду Швейцарії, зокрема з біссів — старовинних каналів для зрошення у Вале, що пройшли крізь століття.

Він розповідає, що під час співпраці з університетами в Іспанії, наприклад у Гранаді, він побачив що вони відновлюють стародавні системи водопостачання, такі як арабські акведуки, щоб боротися із кліматичними змінами. Можливо, і в Карпатах є забуті старовинні рішення, які потрібно шукати в історії та традиціях, які слід знову відкрити і застосувати для більш ефективного управління водними ресурсами!

У Карпатах також є ще кілька викликів з індустріалізації та забудови. Тоді як у Європі гірськолижні курорти закриваються, нові…. відкриваються, але цього разу в Україні. Головною проблемою є штучний сніг! Щоб зробити його на низьких висотах, таких як в Карпатах, потрібно викачати багато води з річок, а це проблема. Ів підтверджує це, пояснюючи, що і розташування снігових гармат має вирішальне значення. Чим вище вони, тим краще, тому що сніг тане повільніше і повертається до річок або землі без особливих пошкоджень.

Але є ще один часто недооцінений фактор: споживання енергії. Курорти з десятками снігових гармат, що працюють всю ніч, споживають величезну кількість електроенергії. Тому це використання потрібно серйозно контролювати, як і споживання води. Ів задає ключове питання: що робити з низькогірними курортами? Чи варто нам відмовитися від катання на лижах у цих районах?

Ів вважає, що гірський туризм – це складне питання. Багато хто критикує гіпертуризм, але якщо він зникне, це означитиме відтік населення з сільської місцевості: більше немає робочих місць, більше немає місцевих жителів, а гори залишаться безлюдними. І довкілля також страждає: занедбаність цих регіонів – ще одна небезпека. На його думку, ми повинні знайти правильний баланс: підтримувати туризм, щоб ці регіони жили, зберігати традиції та обмежувати забруднення та вплив на навколишнє середовище.

Наталія ділиться сумною реальністю України: сьогодні в Карпатах… туристів практично немає. Але і природа повертає собі права: ведмеді перетинають кордони, а також різні дикі тварини повернулись. Без туристів біорізноманіття відновлюється, але місцеві жителі страждають. До війни вони жили також і туризмом, але якщо ніхто не купуватиме їхню продукцію, що вони робитимуть з цією продукцією, з цим сиром? У цих ізольованих регіонах часто виникає питання: як ми можемо зберегти життя в регіоні, його природу і традиції, і все це у світі, який дуже стрімко міняється перед обличчям війни?

Ів підтверджує:

Ось чому ми повинні підтримувати такі події як ECO FILM FESTIVAL by CHYSTO.DE?! в Закарпатті та їх організаторів. Вони привертають увагу до всіх цих викликів. Це також можливість обмінятися досвідом та поміркувати над тим, як саме Швейцарія могла б допомогти Карпатському регіону зберегти свої традиції та розвивати справедливий та збалансований туризм.

Під кінець: Карпати і Альпи — уроки стійкості та екологічної мудрості.

Ів хоче передати важливе послання через свій фільм: важливість єдності. Він нагадує нам, що «єдність — це сила»:

Якщо кожна зацікавлена сторона — виробники електроенергії, фермери, туристи, споживачі — діятимуть окремо, без координації, ми не знайдемо ефективних рішень. Вихід у діалозі та компромісі. Об’єднатися, йти на поступки, шукати разом: саме так ми зможемо зробити так, щоби криза нас не здолала, не лише у Швейцарії, а й усюди.

Ще один важливий момент — це колективне управління ресурсами. За його словами, спільне управління ресурсами – це і є шлях до колективного майбутнього. Він згадує, що в минулому в деяких регіонах традиційні іригаційні системи не базувалися на приватній власності. Вони були «спільним надбанням»: спільне управління, де кожен мав своє місце, де панувала співпраця. Він вважає, що цей підхід сьогодні може бути рішенням для кращого управління, у великих масштабах, нашими водними ресурсами або навіть навіть навколишнім середовищем.

Ів завершує, наголошуючи, що солідарність, співпраця та комунікація – це відповіді на глобальні виклики. Адже ці виклики стосуються усіх нас! 

Ми всі хвилюємося, і не лише у Швейцарії! Бо ця ситуація є, по суті, однаковою всюди.  І лише сідаючи за стіл, обговорюючи, погоджуючись на поступки та шукаючи спільні рішення, ми, можливо, зможемо запобігти тому, щоб вона вийшла з-під контролю.

Ів зізнається, що у нього двоє маленьких внучок, і це змушує його думати про світ, який ми їм залишимо. Наталія також згадує про свого 7-річного сина, який, можливо, ніколи не пізнає магії старих зим в Україні, коли сніг був таким глибоким, що неможливо було вийти на вулицю. Але чи всі ми запитуємо себе: а яку землю ми хочемо залишити своїм майбутнім поколінням?

Ів додає, що ця поїздка до України дозволить йому побачити щось інше, а саме: Я прагну побачити, наскільки сильний цей народ, що не дозволяє війні поглинути все навколо і бореться за збереження того, що ще можна зберегти: Природу, Буденність, Красу, Життя.

Розмову з режисером записала Наталія Борис.
Редакторка – Олена Жук

Примітки:

1. 1. Yves Magat Ів Магат — французько-швейцарський журналіст і кінорежисер, який мешкає в Женеві. Він розпочав свою кар’єру в 1980-х роках як журналіст у Латинській Америці, подорожуючи з Буенос-Айреса та висвітлюючи історії для швейцарських та бельгійських ЗМІ. Він працював на швейцарське телебачення, а саме на Radio-Télévision Suisse Romande, де був ведучим, продюсером і кореспондентом у Вашингтоні та Женеві. Протягом останніх десяти років Ів зосереджується на екологічних проблемах, режисеруючи та продюсуючи документальні фільми з Subjectif Productions. З 2021 року він є членом ради Екологічного кінофестивалю. ↩︎
2. 
   2. https://www.les-bisses-du-valais.ch/fr/ ↩︎
3. 
   3. Peter Siegenthaler. Comme les vaches mangent moins quand elles sont stressées, la production de lait a diminué de 10 à 20% dans « La canicule met les éleveurs suisses sous pression », 03 août 2015,https://www.swissinfo.ch/fre/economie/la-canicule-met-les-%c3%a9leveurs-suisses-sous-pression/41582456 ↩︎
4. 
   4. Markus Föhn, SRF «La lutte contre le manque d’eau s’organise sur les alpages», 20 juillet 2023, https://www.swissinfo.ch/fre/societe/la-lutte-contre-le-manque-d-eau-s-organise-sur-les-alpages/48672612 ↩︎
5. 
   5. “L’armée débute le ravitaillement en eau des vaches vaudoises », le 8 août 2018, Yves Zahno/kkub https://www.rts.ch/info/regions/vaud/9758121-larmee-debute-le-ravitaillement-en-eau-des-vaches-vaudoises.html ; « A cause de la sécheresse, les vaches d’alpage sont ravitaillées par hélico », le 6 août 2018, https://www.rts.ch/info/regions/9753201-a-cause-de-la-secheresse-les-vaches-dalpage-sont-ravitaillees-par-helico.html ↩︎
6. 
   6. https://bisses-valais.ch ↩︎
7. 
   7. Gaëtan Morard, Гейтан Морар, етнобіолог і директор-охоронць, та науковий керівник Музею потічків біссів у Вале з 2015 року, а також президент ABV — Асоціації валейських біссів з 2019 року. ↩︎